У тихому селі Слобода Буринського району Сумської області, де широка траса Т1910 пролягає наче стрічка, що з’єднує минуле з сучасністю, стоїть один з найзагадковіших архітектурних перлинок українського Полісся. Місцеві жителі називають його просто “червоним будинком” — через колір цегли, що мерехтить на сонці, ніби спогад про буремні часи. Це садибний будинок цукрозаводчика Курдюмова, зведений на початку XX століття як втілення амбіцій промислової еліти. Сьогодні, коли навколо шелестять поля буряків, а село живе повсякденним ритмом, цей будинок нагадує про епоху, коли Слобода була центром цукрової імперії.
Історія садиби нерозривно пов’язана з династією Курдюмових — родиною путивльських купців, які XVII–XX століттями перетворили скромні починання на промислову імперію. Засновником усього став Ілля Сергійович Курдюмов, далекоглядний підприємець, який у 1845 році запустив Миколаївський цукровий завод. Спочатку це була крихітна мануфактура на хуторі Вовчик, але амбіції Курдюмова не знали меж. Щоб оптимізувати виробництво, він переніс завод спочатку під село Козацьке, а згодом — до Попової Слободи (нині просто Слобода), де придбав маєток родини Бошів. Там, на родючих землях Сумщини, де буряки родили щедро, завод розквітнув. До 1911 року він досяг пікових обсягів виробництва, забезпечуючи роботою сотні селян і перетворюючи тихе село на жвавий осередок промисловості.
Ілля Сергійович, мешкаючи в Петербурзі, не забував про свої володіння. Він будував не лише фабрики, а й інфраструктуру: лікарні, школи, робітничі бараки. “Собачівки” — так селяни прозвали скромні дерев’яні хатинки для найнижчих верств, а вулиця Маяковського досі носить народну назву “Собаче”. Завод став магнітом для мігрантів: селяни йшли туди вільними робітниками, аби заробити на хліб. Родина Курдюмових багатіла, а село — розросталося. Ймовірним нащадком Іллі Сергійовича в Слободі був Василь Павлович Курдюмов (або А.П. Курдюмов, як його іноді називають у джерелах), який саме тут оселився з родиною — дружиною Катериною Олександрівною та доньками Надією і Людмилою (остання народилася 9 липня 1913 року).
Напередодні революції доля родини різко змінилася. У 1917–1918 роках Курдюмов передав завод в оренду на 99 років єврею Ширману і з родиною виїхав за кордон, покинувши всі активи. Після цього нащадки не поверталися, а завод перейшов до радянської влади, ставши “Першотравневим”. Він переживав розквіт у 1930-х (оснащення новим обладнанням, стаханівський рух), руйнування під час Другої світової (грабунок на 673 тисячі карбованців) і відродження в 1950–1960-х. Та в 1990-х, з економічним крахом, завод закрили — нині від нього лишилися лише руїни, а обладнання здали на металобрухт у 2001 році.
Садибний будинок Курдюмова з’явився на світ у 1910–1913 роках — в розпал промислового буму. За однією версією, будівництво завершилося не пізніше 1903-го, але більшість джерел схиляються до 1911–1913. Проект реалізували за участю італійських фахівців під керівництвом архітектора Насєдкіна — це був подарунок родини собі та селу, символ статусу. Стиль — цегляна неоготика, один з найкращих зразків в Україні, що поєднує історизм з модерністськими елементами. Будівля має Н-подібний план, строго симетричні тривісні фасади, зведені з червоної та жовтої цегли на цементному розчині. Двоколірність створює ілюзію пишноти, ніби фасад вишитий візерунками.
Декор вражає: гострі неготичні форми, ковані металеві шпилі з орнаментованими флюгерами на щипцях, декоративні решітки на гребенях даху, козирки над дверима з металевими кронштейнами. Усе це надає будинку палацового шарму — уявіть, як він виглядав сто років тому, оточений садом і ставком! Інтер’єри, на жаль, не збереглися: пишні лиштви, фрески та паркет зникли з часом. Будинок стоїть на вул. Ульяновій (колишній власності Боша, 1), біля заводу, і слугував резиденцією для родини та інженерів.
Цей “червоний дім” — не просто житло, а пам’ятка архітектури місцевого значення, внесена до державного реєстру. Він уособлює епоху, коли українські промисловці будували не лише для прибутку, а й для краси.
Доля садиби виявилася драматичною, як і вся історія XX століття. У 1918 році, під час революційного хаосу, маєток розграбували: сад вирубали, ставок забруднили, а будинок перетворили на склад. У радянські часи його чекало ще більше змін: до 1969 року тут працювала пекарня, друга половина — квартири для робітників. У 1955-му внутрішнє планування радикально перебудували — пробили нові входи, заклали старі, додали перегородки, створивши шість окремих осель.
Кінець 1980-х приніс занепад: будинок покинули. У 1990-му спалахнула пожежа, що знищила дах і ледь не добила пам’ятку. Та тут з’явився герой — директор місцевого радгоспу Іван Рябоконя. Він зібрав кошти, провів капітальний ремонт, перекрив покрівлю і зберіг декор. У відновленій садибі розмістилася контора радгоспу — на мить будинок ожив. Але з розпадом колгоспів у 1990-х контора з’їхала, і садиба знову зачинила двері.
Нині садибний будинок Курдюмова стоїть закритим, ніби чекає свого часу. Руїни сусіднього заводу нагадують про минулу славу, але сам будинок у відносно доброму стані — завдяки Рябоконі та статусу пам’ятки. У сільраді мріють про краєзнавчий музей: уявіть експозиції про Курдюмових, бурякові поля, революційні бурі! Це могло б привабити туристів на трасу до Конотопа, ожививши село.
Червоний будинок — це не просто цегла й метал, а історія амбіцій, втрат і стійкості. У часи, коли Україна шукає своє коріння, садиба Курдюмова шепоче: минуле не зникає, воно чекає, аби його розповіли. Якщо ви опинитеся на Сумщині, заїдьте до Слободи — і доторкніться до епохи, де з буряка народжувалася слава. Хто знає, може, саме ви станете тим, хто відчинить двері музею?
