У тихому закутку Дружківки, де вітер шелестить сухим листям акацій, а небо здається надто прозорим для місця з такою трагічною пам’яттю, стоїть Пам’ятний знак — скромний, але вічний оберіг людської гідності та болю. Тут, серед донбаського степу, земля пам’ятає крики, що застигли у повітрі ще в роки Другої світової війни, коли смерть прийшла не на полі бою, а беззбройним людям — просто тому, що вони були іншими, або просто — непотрібними нацистській машині зла.
З серпня 1941 року до вересня 1943 року Дружківка перебувала під нацистською окупацією. За цей період місто зазнало нищення не лише матеріального, а й духовного. Німецькі каральні загони СД (служба безпеки Третього Рейху) та гестапо проводили систематичні репресії проти єврейського населення, радянських військовополонених, активістів, підозрюваних у співпраці з партизанами, осіб із інвалідністю та психічними розладами.
Місцем масових розстрілів стала територія поблизу міської психіатричної лікарні на північній околиці міста. За даними місцевих краєзнавців, істориків та архівів, саме тут протягом двох років нацисти стратили понад 500 осіб. В основному це були євреї, пацієнти лікарні, полонені та цивільні, яких вважали «небажаними елементами». Їх виводили групами до яру, де кулі та тиша ставали останнім, що вони відчували.
Після звільнення Дружківки у вересні 1943 року страшні свідчення злочинів були виявлені та задокументовані радянськими комісіями. Однак лише через десятиліття вдалося добитися встановлення пам’ятного знаку на місці трагедії. Лише у 1990-х роках — після розпаду СРСР — тема масових розстрілів перестала бути забороненою, і на місці поховань було встановлено обеліск з написом:
«На цьому місці у 1941–1943 роках фашистами було розстріляно мирних жителів міста Дружківка. Вічна пам’ять загиблим.»
Монумент виготовлений із темного граніту — символу скорботи, твердості та вічності. Біля нього щороку 22 червня, у День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни, збираються мешканці міста, школярі, історики, щоб покласти квіти та згадати про тих, чиї імена нерідко назавжди загублені в архівах, але чия смерть не має бути забутою.
Цей знак — не лише данина поваги мертвим. Це пересторога живим. Його присутність нагадує про те, до чого може призвести ненависть, ідеологія знищення та байдужість. Його тиша звучить гучніше за будь-які гасла — вона говорить про ціну, яку заплатила Україна в часи найтемніших років людства.
Незважаючи на випробування, які випали на долю Дружківки у XXI столітті, пам’ятний знак зберігається громадою. Волонтери та місцеві історики опікуються його станом, проводять освітні екскурсії, збирають спогади очевидців та працюють над створенням електронного архіву жертв розстрілів.
Коли ти стоїш біля цього місця, вітер доносить не просто запах степу — він приносить пам’ять. Пам’ять про людей, чиї життя обірвалися надто рано. І обов’язок кожного з нас — зробити так, щоб ніколи знову.
