У серці Донеччини, в невеличкій, але багатій на історію Дружківці, височіють мовчазні кам’яні стражі — пам’ятники, що втілюють тяжку працю й незламний дух робітників, які творили обличчя цього міста. Вони — немов вартові часу, кожен зі своєю історією, своєю мелодією сталевого серця.
У затишному сквері між метизним заводом, вулицею Соборною та рікою Торцем височіє монумент, що увіковічнив загиблих заводчан. Створений скульптором А. І. Базановим і встановлений у 1980‑му, він увібрав в себе гордість і смуток покоління, яке віддало життя у двох війнах — громадянській і Великій Вітчизняній.
У його строгих гранях і суворому силуеті відчувається промислова епоха: металеві шестерні, ковальська молотівка, обличчя, що дивляться вперед, навіть якщо світ за їхніми плечима руйнується.
На центральній вулиці, поруч із проходними Дружківського машинобудівного заводу, стоїть гідний співрозмірний монумент. Виготовлений на честь робітників-заводчан, він був відкритий у 1975 році й нагадує про невтомну працю, яка давала життя не лише місту, а й всьому Донбасу.
Кожен рельєф, кожна фігура — символ відданості та технічної майстерності. А в тиші заводу чути не лише механічний стукіт, а й тиху гордість предків.
Не менш цікавою є «Плита» — знак на честь газового апаратного заводу, символ виробничої гідності. Плита перебуває під доглядом підприємства «Грета», вона фарбується й освітлюється, нагадуючи про майстерність дружківської технічної культури.
Цей простий, але потужний об’єкт — як ковток чистого металу в повітрі: мовчазний, але повний сили.
Не лише досягнення техніки знаходять відображення в камені. У місті вшановуються ті, хто віддав життя під час воєн:
- Пам’ятник робітникам машинозаводу, загиблим у роки Великої Вітчизняної та Громадянської – доглядається й підтримується, роботи проводяться силами місцевої влади і заводів.
- Братська могила радянських воїнів і мирних жителів (1941–1943), що сьогодні знаходиться в Сквері Перемоги.
Ці місця — не просто символи героїзму, вони живі карти нашого минулого. Вони нагадують, що робочий на Донбасі — це не лише ремесло, а й священний подвиг.
Починаючи з 1958 року, творці та скульптори зуміли поєднати практику й мистецтво. Ускладнюючи форму, додаючи символи — вони створили пам’ятники не для екскурсій, а для натхнення.
Заводські прохідні і адміністративні будівлі на вулиці Соборній отримали скульптури робітників, котрі нагадували колегам про їхню важливу роль у великому механізмі життя міста.
Попри важкі часи, Дружківка не забуває свою промислову і монументальну спадщину:
- Підприємства, такі як завод «Грета» чи машинобудівний комбінат, щороку вкладають кошти в утримання цих пам’ятників.
- Місцева громада охайно прибирає сквери й підтримує облаштованість територій.
Кожен монумент — це урок історії: про людську відвагу, крихкість миру і безкомпромісну дозу праці, що творить життя.
Уявімо себе серед цих кам’яних велетів під сірим небом Донбасу. Тут, з кожним кроком, чути не лише дзвін металу, а й тиху мелодію людської заслуги. Потерті грані, глибокі рельєфи, серйозні вирази облич — і кожен монумент промовляє: «Ми тут були. Ми працювали. Ми творили майбутнє».
І навіть якщо завтра ці сріблясті промислові краєвиди зникнуть, залишаться пам’ять і мистецтво. Бо не камінь важливий, а дух, що в ньому живе. І в Дружківці цей дух — живий.
