Уявіть собі село на Сумщині, де між зеленими луками та злиттям річок Есмані й Клевені ховається історія, гідна романтичних повістей XIX століття. Волокитине — тихий куточок Конотопського району, перша згадка про яке датується 1684 роком, коли воно було частиною козацьких земель Сіверщини. Сьогодні це місце приваблює мандрівників не лише мальовничою природою — сосновими лісами та нерозораними луками, — а й руїнами грандіозної садиби роду Міклашевських. Цей архітектурний ансамбль, що колись вважався однією з найкрасивіших перлин українського “дворянського гнізда”, поєднував у собі розкіш, меценатство та трагедію.
Історія садиби нерозривно пов’язана з родиною Міклашевських, які володіли землями у Волокитині з 1679 року. Цей козацький рід, що походив від стародубських полковників, у XIX столітті сягнув вершин культурного та промислового впливу. Головним творцем садибного комплексу став Андрій Михайлович Міклашевський (1801–1895) — меценат, промисловець і дід останнього гетьмана України Павла Скоропадського. Андрій успадкував маєток від предків і в 1829–1830-х роках розпочав його перетворення на справжній райський куточок.
Тоді Волокитине стало центром не лише аграрного, а й промислового життя. У 1839–1861 роках тут діяла Волокитинська порцелянова мануфактура — одна з найвідоміших у Російській імперії. Вироби фабрики, від витончених сервізів до унікальних декоративних елементів, славилися за межами України. Сьогодні вони прикрашають музеї Сум, Харкова, Києва, Москви, Санкт-Петербурга, Варшави, Парижа та Будапешта. Уявіть: фарфорові вази з гербами роду, люстри та навіть іконостаси, виготовлені місцевими майстрами! Ця мануфактура не лише збагачувала родину, а й перетворювала садибу на осередок мистецтва.
Садиба Міклашевського вражала своєю гармонією — це був комплекс споруд житлового, виробничого, побутового та культового призначення, спроектований у дусі романтизму та “цегляного стилю”. Центральним елементом став дерев’яний одноповерховий палац з мезоніном у стилі ампір. Його чоловий фасад прикрашав портик на шести колонах з корінфськими капітелями, а перед ним розкинувся партер з квітковими клумбами. Задній фасад виходив на напівкруглу терасу з оранжереями, де цвіли екзотичні рослини. Інтер’єри вражали розкішшю: старовинні меблі, порцеляновий камін, кришталева люстра та портрети родини, намальовані самим Миколою Ге.
Поруч височіла Покровська церква (1846–1857 рр.) — справжній шедевр, рівного якому, за словами історика архітектури Віталія Вечерського, не було в усій Україні. Мурована хрещата в плані споруда з однобанним куполом і триярусною дзвіницею поєднувала пізній класицизм з романтизмом. Але справжня унікальність — в інтер’єрі: порцеляновий іконостас, фарфорові вікна, люстри, свічники та навіть дарохранительниці, все в білій, синій і золотавій гамі. Ікони на міді та фарфорі, обрамлені срібними ризами, створювали ефект чарівної казки. Церква була серцем садиби, центром духовного життя родини.
Не менш вражаючими були в’їзні споруди. “Золоті ворота” 1875 року — трипрогонова арка з шестигранними вежами, зубцями та центральною аркою для проїзду — уособлювали мавританський або неоготичний стиль. На мармуровій дошці колись красувався латинський напис: “Ad maiorem Dei gloriam anno 1875 exec. A. Miclachevski” (“Для більшої слави Господа…”). Поруч — готичні ворота з порцеляновими гербами роду. А парк на 25 гектарах, закладений у 1829–1830-х, був пейзажним шедевром: липові алеї, стави, екзотичні дерева, що гармонійно вписувалися в ландшафт.
Біля садиби стояв пам’ятник дружині Андрія — Дар’ї Олсуф’євій (1818–1848), “Журба” — піраміда з мармуровою фігурою, що символізувала вічну тугу. А наприкінці XIX століття з’явилася богадільня — будівля в “цегляному модерні”, де Андрій дбав про сиріт і бідних.
На жаль, ця ідилія не пережила бурхливі часи. Після смерті Андрія Міклашевського в 1895 році садиба слугувала богадільнею, а згодом — школою. Жовтнева революція та радянська доба принесли катастрофу. У 1955–1958 роках Покровську церкву зруйнували за наказом Сумського облвиконкому, щоб побудувати… корівник (який згодом став клубом). Порцелянові скарби розграбували: фрагменти іконостасу рознесли по музеях, а проти руйнування марно протестував художник Василь Касіян. Палац теж не вцілів — на його місці нині лише ґрунтові насипи та меморіал загиблим у Другій світовій.
Залишилися лише фрагменти: “Золоті ворота” (пам’ятка національного значення), готичні в’їзди, богадільня (досі школа), сходи церкви та парк, що став пам’яткою садово-паркового мистецтва. Сьогодні Волокитине — тихе село з населенням близько 500 осіб, але з величезним туристичним потенціалом. Парк потребує реставрації, але вже зараз тут можна прогулятися алеями, де колись гуляв дід гетьмана Скоропадського.
Садиба Міклашевського — це не просто руїни, а символ меценатства, де промисловість зустрічалася з мистецтвом, а родинна любов — з архітектурною величчю. Тут, на Сумщині, поруч з кордоном, ховається шматочок Європи XIX століття: від порцелянових чудес до “Золотих воріт”, що сяють сонцем. Відвідайте Волокитине — і відчуйте, як історія оживає в шелесті листя. Можливо, саме тут, серед зелених луків, народиться нова сторінка збереження цієї перлини. Бо, як казав Андрій Міклашевський, все — для більшої слави краси.
