Біля Кіровоградського обласного краєзнавчого музею є особливе місце, яке одразу привертає увагу відвідувачів і перехожих. Тут, під відкритим небом, немов сторожі з минулих епох, застигли скіфські кам’яні статуї. Вони зберігають мовчазну велич і водночас розповідають історії, що сягають у глибину тисячоліть.
Скіфські «кам’яні баби», як їх часто називають у народі, — це пам’ятки, що належать до сакральної культури кочових племен, котрі у VII–III століттях до нашої ери кочували степами сучасної України. Їх створювали з пісковику чи вапняку, надаючи формам людських рис, найчастіше чоловічих воїнів. На грудях чи руках статуй можна помітити викарбувані зображення зброї, чаш, прикрас — символи сили, родючості, пам’яті про предків.
Коли дивишся на ці кам’яні постаті біля музею, виникає відчуття, ніби вони й досі охороняють місто. Їхні суворі обличчя, стерті часом і вітрами, нагадують про минущість людського життя і водночас про непереможність духу. Дослідники вважають, що такі статуї ставили на курганах або у священних місцях, щоб вони були посередниками між світом людей і світом богів.
Кропивницький, колишній Кіровоград, розташований у серці степів, і саме тут пролягали давні скіфські шляхи. Тому не дивно, що ці безцінні артефакти знайшли прихисток біля краєзнавчого музею, який став своєрідною скарбницею історичної пам’яті. Вони не лише прикрашають музейний дворик, а й виконують роль живого уроку історії — адже кожен, хто проходить повз, може зупинитися, доторкнутися до каменю й відчути подих часу.
Є у цих статуях щось таємниче: вони ніби мовчки споглядають наше сучасне життя, зберігаючи у своїх кам’яних обрисах пам’ять про людей, які жили задовго до нас. І кожна зустріч із ними — це можливість побачити не лише витвір рук давнього майстра, а й саму скіфську душу, застиглу у камені.
