У центрі Дружківки, серед тихого шелесту листя скверу між машинобудівним заводом та космонавтами-майданчиком, височіє монумент, створений у 1958 році — «Борцям за радянську владу». Ця стела в мармурі та бронзі сприймається як мовчазний охоронець сторінок історії — складної, суперечливої, гострої, але невід’ємної від Донецького краю.
У післявоєнні роки, коли місто відновлювалося після руїн, у центрі Дружківки встановили стелу — лабрадорит увінчував монумент, а зверху майоріла мармурова дошка з написом «Борцям за владу Рад». Пізніше мармур замінили на гранітну табличку українською. Скульптурна група зображує двох робітників-революціонерів: один передає прапор іншому – символ передачі факелу нової влади. Це символізм руху вперед і стрімкого перетворення світу, яке втілилася у камені та металі.
Навколо пам’ятника розкинувся сквер – зелена обитель тих, хто зупиняється на мить. Лавки, під ногами тріщить опале листя, а в повітрі чутно відлуння машин. Це не пустий простір — це живий музей пам’яті. Завдяки захисним зонам довкола, місце зберігає архітектурно-пластичне наповнення, що розповідає про минуле промислової Дружківки.
Сьогодні у країні триває процес осмислення радянської спадщини. У Вінниці, Кременчуці, Шишаках та інших містах пам’ятники борцям за радянську владу демонтували або передали до спеціальних музеїв. Але в Дружківці цей монумент поки залишається. Його можна читати як історичний щоденник: сторінку про колективізацію, індустріалізацію, війну, надії й страхи, про тих, хто безпосередньо творив радянську державу у регіоні.
Уявімо мить: ранковий туман огортає фігури, ним застиглі роки тому. Міцна долоня робітника стискає прапор — мов би тримає обіцянку поколінням, навіть якщо пущею часу. Другий – готовий нести цю естафету далі. Поступово сонце висушує краплі роси на бронзі, і тиша стає гучнішою за будь-які слова.
Для художника-історика ця композиція — університет у мініатюрі: тут і архітектура, і естетика тоталітарної ідеології, і промисловий характер краю. І хоча кожен із нас може відчувати цей пам’ятник по-різному — хтось з трепетом, хтось із відчуженням — він залишається цінним «джерелом пам’яті».
Чи варто зберігати такі пам’ятки? Багато громад українських міст, особливо на Донбасі, ведуть дебати. Один із варіантів — створити меморіал минулого, де не виключають історію, але інтерпретують її. Дружківка могла б перетворити цей сквер на «музей під відкритим небом», де освіта, мистецтво та місцева історія йдуть рука об руку.
Пам’ятник борцям за радянську владу в Дружківці — більше, ніж просто монумент. Це кам’яне полотно, де відлунюють голоси поколінь: тих, хто зводив заводи, й тих, хто втратив життя за ідеали, що змінили світ — або ж навпаки, зламали його.
Можливо, настав час поглянути на нього з інших позицій — як на художній і культурний артефакт, який розповідає не тільки про минуле, а й про спосіб говорити з ним сьогодні. У цьому і криється справжня сила таких пам’яток: вони можуть бути почуті тільки тоді, коли вміємо слухати.
