Серед шумного і динамічного Дніпра, де вулиці ритмічно сплітають сучасність із минулим, є куточок, де панує тиша і відчувається щось справжнє. Там, на Європейській площі, сидить на своїй маленькій планеті… Маленький принц. Він — бронзовий, але живий у кожному, хто бодай раз читав книгу Антуана де Сент-Екзюпері. Його погляд спрямований у нескінченне, у небо — туди, де досі живе його троянда.
Цей пам’ятник — не просто скульптура. Це щира історія, матеріалізована у бронзі, символ мрійливості, дитячої мудрості й чистоти, що, на жаль, часто втрачається в дорослому світі.
Ідея створення пам’ятника Маленькому принцу в Дніпрі належить дніпровському меценатові Геннадію Балашову, а втілив її у життя знаний український скульптор Вадим Сидур. Скульптуру відкрили 1 червня 2005 року — символічно в Міжнародний день захисту дітей. І це не випадково: Маленький принц тут уособлює кожну дитину, що прагне бути почутою, зрозумілою, прийнятою.
Пам’ятник представляє бронзового хлопчика, що сидить на маленькій кулі — своїй планеті B-612. Поруч із ним — улюблена троянда, накрита скляним ковпаком. Його ноги звисають, а руки спираються на коліна — він споглядає світ, замислено і трохи сумно. Композиція сповнена ніжності, вона напрочуд проста, але в цій простоті — глибина.
Цікаво, що планета виконана у формі кулі, яку можна обійти навколо — так ніби сам глядач подорожує з планети на планету, шукаючи себе у дзеркалах інших.
Маленький принц став не лише туристичною родзинкою, а й місцем натхнення. Молодята фотографуються біля нього, студенти призначають побачення, поети читають свої вірші, а діти гладять його долоні, ніби на прощання. Бронзовий хлопчик приймає всі ці дотики з мовчазною гідністю.
Поруч на плиті — напис:
“Ось мій секрет, — дуже простий: тільки серце бачить добре. Найголовнішого очима не побачиш”.
Ці слова давно стали девізом не тільки книги, а й цієї частини міста.
Пам’ятник у Дніпрі — це єдиний на території України монумент Маленькому принцу. І, можливо, саме тому він такий важливий: не лише як культурний об’єкт, а як нагадування дорослим про те, ким вони були і що втратили, виростаючи.
Це місце — як мініатюрна астрономічна обсерваторія душі. Тут можна сісти поряд, подивитися в небо й згадати про ті планети, на яких ми були: планету гри, планету щирості, планету запитань без відповідей. І, можливо, комусь захочеться повернутися.
У великому місті, де кожен поспішає, де навушники заглушують голоси, а очі втуплені в екрани, бронзовий Маленький принц на Європейській площі мовчки нагадує:
“Ти відповідаєш за тих, кого приручив”.
І цього, здається, достатньо, щоб зупинитися. Хоча б на мить. І побачити головне.
